Про війну і мир – розмова із ветеранами АТО Юрієм Середою та Борисом Латиком

0

Юрій до війни був доволі успішним спортсменом. Займався боксом, два рази ставав переможцем Всеукраїнських змагань і здобув звання кандидата у майстри спорту. А ще з раннього дитинства чоловік мріяв стати військовим, навіть вступив до відповідного навчального закладу, але через певні обставини закінчити його так і не зміг. Потім були студії у Львівському лісотехнічному інституті. А загалом, як звикло: служба в армії, робота, сім`я, дві чудові донечки Валерія та Пелагія. Тобто, як то кажуть, життя вдалося. Але усе це відійшло на другий план, коли почув жахливу звістку про початок військових дій на Сході України…

У Бориса також усе складалося добре. Здобувши вищу освіту, став успішним підприємцем, планував створити сім’ю. І тут війна внесла свої корективи.

– Чому ж подалися на фронт?

Ю.С. – Мій головний принцип – відстояти справедливість. Такою була вдача моїх діда, батька… Коли прийшла повістка, я не ховався, не втікав, а сам з’явився у військкомат, щоб виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Був призваний 22 серпня 2014 року у прикордонну службу. Пройшов десятиденний вишкіл і разом із побратимами відбув на передову у Донецький прикордонний загін. Так почалося моє військове життя. У зоні АТО був рік. Важко згадувати ці часи, на моїх очах помирали побратими, дехто ставав інвалідом на все життя. Але найбільше болить несправедливість, із якою доводилося миритися ледь не щодня.

Б.Л. – У мене історія трохи інша. На війну зголосився добровольцем. Пішов, бо зрозумів – країну потрібно змінювати зсередини. Слідкуючи за розвитком військових дій на Сході, усвідомив, що кров чоловіків, які там поклали своє життя, на руках наших можновладців. Але в той же час розумів: для того, щоб боротися із внутрішнім ворогом, необхідно захистити рідну землю від загарбників. Служив у підрозділі «Правого сектору» під керівництвом «Червня». Після відповідного вишколу тримали фронт на передовій біля Волновахи. Пригадую, коли нас відправляли у зону бойових дій, я навіть не мав у що вдягнутися, побратими жартували, що я швидше подібний на полоненого, аніж на військового. Та дякуючи волонтерам і командирам, мене забезпечили усім необхідним. Що таке війна, зрозумів вже за кілька днів. Як сьогодні пам’ятаю перший обстріл наших позицій. Ми, молоді і «зелені», тоді злякалися настільки сильно, що босими і голими хапали зброю і бігли у бліндажі, щоб вберегтися від ворожої кулі. Але з кожним днем страх ставав все меншим і вже за кілька місяців ми таки навчилися вправно воювати. Ще один момент, який мене, м’яко кажучи, вразив: там місцеві цивільні вже звикли до обстрілів. У день там триває повноцінне життя, а вночі – ховайся у бліндажі чи підвали.

– Вам важко було адаптуватися до мирного життя?

Ю.С. – Повертатися до нормального життя мені допомагали дружина та дітки. Щодня відчував їхню підтримку. А ще прийшло усвідомлення того, що я, як чоловік і батько, мушу їх утримувати, а тому почав шукати роботу. Майже рік пропрацював лісничим у Кам’янці-Подільському. Та коли народилася моя красуня Пелагія, із дружиною вирішили повернутися у Липівку. Тепер я розумію, що впасти у відчай та розчарування мені не дали повсякденні турботи про сім’ю та любов моїх рідних.

Б.Л. – Коли я повернувся з війни, то зрозумів, що ті, хто руйнував Україну зсередини, зараз працюють у владних структурах,  прийшло усвідомлення того, що наші жертви можуть бути марними. Відчуття зневіри і розчарування опанувало мною, і я довго не міг вирішити, що ж робити далі, як жити, у що вірити. На щастя, на допомогу прийшли побратими-ветерани, які також пережили ідентичні розчарування, але взяли себе в руки і почали вести війну із несправедливістю. Помалу все ставало на свої місця. Я відновив бізнес, почав допомагати таким, як я сам.

– Наївне запитання – навіщо?

Ю.Р. – Коли на власній шкірі відчуваєш ті чи інші проблеми, несприйняття, ігнорування, починаєш розуміти, що таких, як ти, багато. А побороти ці фактори важко, бо кожен бореться із ними по-своєму і самотужки. Тому я твердо вирішив, що треба підтримувати і допомагати ветеранам АТО.  Дізнавшись, що у Миколаєві діє відповідний районний осередок, подався туди. І закипіла робота. Спочатку створили футбольну команду. Потім взялись за патріотичне виховання дітей у школах. Наша Асоціація надає психологічну та юридичну підтримку ветеранам, не забуваємо і про дітей наших новітніх героїв, минулого року започаткували своєрідний фестиваль для дітей наших побратимів. Окрім цього, допомагаємо ветеранам отримати гарантовану державою землю. Нещодавно відремонтували офіс, який тепер діятиме на постійній основі. Хочу наголосити, що усе це ми робимо за власні кошти, адже не усі оточуючі щиро переймаються нашими проблемами. Хоча… скажу про голову районної ради Тараса Зубрицького. Це чи не єдиний посадовець, який щораз відгукується і допомагає. Також підтримує Асоціацію і депутат районної ради Тарас Оприск.

Б.Л. – Ті проблеми і потреби, які були першочерговими до війни, автоматично відходять на задній план, і ти починаєш усвідомлювати, що тобі не потрібні блага цивілізації, не потрібно багато грошей, а лише щоб у житті твоєму та твоїх близьких панував мир та спокій, а твоя країна з кожним днем ставала кращою. Можливо, це для когось звучить дещо пафосно, але повірте, так воно є насправді. А тому я також взявся, так би мовити, за соціальну та громадську роботу. Спочатку чим міг допомагав 8-му батальйону добровольчої структури  «Аратта» ( там прослужив рік). Потім із побратимами вирішили організувати вишкільну базу у Дем’янці (Жовківський район) і зробити там територіальний військовий підрозділ. Робимо усе це для того, щоб створити для ветеранів АТО середовище, де кожен із них зможе отримати необхідну підтримку, відчути дружнє плече…

…Наша розмова була тривалою але змістовною. Чоловіки ділилися наболілим, згадували «злети і падіння», радощі та розчарування… Переконалася: нашу державу таки чекає краще майбутнє, адже саме такі люди, як Юрій та Борис, роблять для цього усе можливе та неможливе, а за потреби готові жертвувати собою.

Вікторія Ничта

Поділитися.